позаздрила на таємниці цієї елегантності, про яку ніколи й не здогадувалась, вона вдихнула повітря величі, яка пояснила їй привабливість цього будинку для її чоловіка. Коли вона дійшла до маленьких покоїв герцогині, відчула ревність і якийсь розпач, любуючись у них любосним розташованням меблів, драпувань і тканин на стінах. Там у безладді була грація, там у розкоші виявлялось якесь презирство до багатства. Запашність, розлита в ніжній атмосфері, тішила, не дратуючи. Всі речі в кімнаті гармоніювали з краєвидом моріжку в саді з зеленими деревами, який видно було в дзеркальні вікна. Тут усе була спокуса, розрахунку зовсім не почувалось. Геній господині цих покоїв почувався цілком у вітальні, де чекала Огюстіна. Вона старалася по розкиданих речах зрозуміти характер своєї соперниці, але тут було щось непроникливе як у безладді, так і в симетрії, і для простої Огюстіни це була просто таємниця. Все, що вона могла побачити, це, що герцогиня, як жінка, була видатна. Тоді промайнула в неї сумна думка:
— Леле, невже це правда, — подумала вона, — що просте серце, щиро кохаючи, не може задовольнити митця, і щоб урівноважити ці сильні душі, треба з'єднувати їх з такими ж жіночими? Коли б мене виховали, як цю сирену, то хоч зброя наша була б однакова під час боротьби.
— Але мене немає дома!
Ці сухі й короткі слова, хоч сказані тихим голосом в сусідньому будуарі, Огюстіна почула, і серце її затремтіло.
— Ця пані тут, — сказала покоївка.
— Ви збожеволіли, просіть же зайти, — відповіла герцогиня, і її голос став ласкавий і набув ніжного відтінку ввічливості.
Очевидно, вона хотіла, щоб її почули.
Огюстіна боязко ввійшла. В глибині ясного будуару вона побачила герцогиню, що любосно лежала на зеленій оксамитовій отаманці, поставленій всередині ніби півкола, окресленого м'якими складками серпанку, натягнутого на жовтому тлі. Позолочені брондзові оздоби, розставлені
