Графиня мимоволі здригнулась, бо тон і погляд старої кокетки, здавалось, виявляли, що вона знає Вікторову вдачу багато глибше від дружини. Занепокоєна пані д'Еглемон заховалась тоді у невправне вдавання, найперше пристановище наівних і страдницьких серць. Пані Лістомер задовольнилася з відповідей Жюлі, але з радістю подумала, що її самотність тепер звеселиться якимсь любовним секретом, бо їй здавалось, що небога має якусь втішну інтригу. Коли пані д'Еглемон опинилась у великій вітальні, оббитій матерією в золочених рамах, коли сіла біля вогню, що його заступала від протягу китайська ширма, її смуток все ж не розвіявся. Важко було народитися веселощам під цими старими оздобами, серед цих столітніх меблів. Проте молодій парижанці якось приємно було ввійти в цю глибоку самотність, в урочисту тишу провінції. Перекинувшись кількома словами з тіткою, якій вона недавно написала листа, як годиться молодій дружині, вона сиділа мовчки, немов слухала в опері музику. І тільки по двох годинах мовчанки, достойної траппіста[1], вона помітила свою нечемність до тітки, згадала, що відповідала їй дуже холодно. З чарівного інстинкту, що характеризує старосвітських людей, маркіза не суперечила примсі своєї небоги. Зараз вона плела. Але перед тим разів кілька виходила, щоб глянути на «зелену» кімнату, де графиня мала спати й де слуги розкладали речі; потім знову сідала у велике крісло й крадькома позирала на молоду жінку. Соромлячись того, що піддалась своїй непереможній задумі, Жюлі спробувала виправдатись, посміявшись сама з себе.
— Вдовину журбу ми, моя любенька, знаємо, — відповіла тітка.
Треба було мати сорок років, щоб зрозуміти іронію, яку виявляли уста старої дами. Другого дня графині було вже краще, вона розмовляла. Пані Лістомер не втрачала надії приручити молоду жінку, що спочатку здалася їй диким і впертим створінням; вона розказала їй про тутешні роз-
55
- ↑ Ченці з середньовічного ордену, що давали обітницю абсолютної мовчанки.
