байдуже все: погане й гарне, мовчанка й сповідь. Мов та доброчесна дівчина, що карає кохання зневагою, але ввечері почуває себе такою сумною, такою покинутою, що бажає бачити його й хоче мати серце, якому могла б звірити свої страждання, Жюлі, не сказавши й слова, дозволила зламати печать, яку делікатність накладає на розкритого листа, й сиділа замислено, поки маркіза читала:
«Люба Луізо, навіщо так добиватися, щоб я виконала необачну обіцянку, яку можуть дати одна одній дві недосвідчені дівчини? Ти часто питаєш сама себе, пишеш ти мені, чому вже півроку я не відповідаю на твої запитання. Коли ти не зрозуміла моєї мовчанки, то може тепер збагнеш її причину, дізнавшись про таємниці, які я тобі відкрию. Я назавжди поховала б їх у своєму серці, якби ти не сповістила мене, що незабаром маєш узяти шлюб. Ти віддаєшся заміж, Луізо. Від цієї думки я тремчу. Віддавайся, голубонько бідна! Згодом, за кілька місяців, зазнаєш ти гіркого жалю, згадавши про те, чим ми були недавно, отого вечора в Екуені, коли вийшли вдвох на гору до величезних дубів і споглядали на чудову долину внизу та чарувались промінням заходячого сонця, що клало на нас відблиски. Ми сіли на вламкові скелі, безмежний захват огорнув нас, за яким прийшов найніжніший смуток. Тобі першій здалося, що далеке сонце промовляє нам про майбутнє. Які цікаві й веселі ми тоді були! Чи пригадуєш ти собі всі наші витівки? Ми поцілувалися, як двоє закоханих, казали ми. Ми заприсяглися, що та з нас, яка перша віддасться заміж, щиро розповість другій про секрети Гіменея, про ті радощі, що їх наші дитячі душі так ніжно нам малювали. Пошкодуєш ти за тим вечером, Луізо. Тоді ти була молода, вродлива, безтурботна, якщо не сказати щаслива; а чоловік за короткий час зробить тебе такою, якою я вже зробилася: бридкою, змученою і старою. Божевіллям було б розказувати тобі, як я пишалась, заносилась і раділа, що одружуюся з полковником Віктором д'Еглемоном. Та й як розказати?.. Я вже самої себе не пам'ятаю. За кілька хвилин моє дитинство зробилося ніби сном. Моя
59
