і політичних забобонів», що він «бачив неминучість падіння своїх улюблених аристократів і подав їх, як людей, що не заслуговують на кращу долю», і це «одна з найвищих заслуг реалізму, одна з великих властивостей старого Бальзака». Такі характеристики Бальзакової творчості, як у статті В. Державіна, тільки дезорганізують читача, «вихованого на діалектичнім розумінні історії».
Автор даної статті, заперечуючи 1927 р.[1] туманне визначення Фріче (перше видання його «Нарисів») — «Бальзак сам у душі був типовий буржуа», писав не менш невиразно: «багато писано про ідеологічні суперечності Бальзака, яких по суті немає. Є звичайне, перманентне розходження між світовідчуванням рафінованого інтелігента, що прагне до вільного, гармонійного життя, вільної творчості, та реальними умовами існування в рамках капіталістичного ладу». Я писав, що обережніше від Фріче підходить до Бальзака В. Луначарський, зауважуючи: Бальзак «аж ні трохи не був соціалістом, хоч, правда, не був і реакціонером». — «Критика сучасної Франції, писав я, не базувалася в Бальзака на якихось теоретичних підвалинах, на грунті сталої консервативної доктрини. Навпаки, вивчення «фізіології» сучасного соціального ладу змушувало до шукань таких політичних форм, які припинили б розвиток хижацьких соціальних інстинктів», і Бальзак «шукав порятунку в минулому, в абсолютній монархії, не розуміючи того, що розвиток капіталізму зумовлює нові політичні форми». Бальзака відокремлено тут, ізольовано від свого класу, подано поза процесом історичного розвитку буржуазії за доби промислового капіталізму, поза діалектикою класової боротьби. За Нусіновом[2], Бальзак — «письменник буржуазії, господаря нового життя», Бальзак «не боровся проти буржуазного ладу, його критика була критикою на основі буржуазних відносин з метою, вилікувати недуги й зміцнити ввесь організм буржуазного суспільства». В основному це так, але Нусінов не пояснює, як це сталося, що «письменник буржуазії» політично стояв на позиції легітимізму, тобто, за Марксом, ідеології великих землевласників.
Ф. Шіллер, коментуючи лист Ф. Енгельса до Маргарет Гаркнес, не йде далі вірних у суті, а втім надто «дипломатичних» тверджень: «якщо несправедливо вважати Бальзака за письменника дворянства, то так само неправильно буде заперечувати його симпатії до «релігії і трону». Цитуючи визначення Фріче «Бальзак — ідеолог старої купецької буржуазії», Шіллер зауважує, що цим не вичерпується ввесь зміст світогляду Бальзака, його ставлення до різних угруповань французької буржуазії, що він «у всякому разі в цілому буржуазний ідеолог і буржуазний художник». Це «у всякому разі» теж потребує певного обгрунтовання, аналіз творчого шляху Бальзака в безпосередньому зв'язку з етапами класової боротьби у Франції 20–50 років, процесом ліквідації феодалізму, формування фінан-
