— Жюлі! — скрикнув лорд Гренвіль.
Цей гострий крик розітнувся, як гуркіт грому. В цьому зойку виявилось усе, що мовчазний, німий досі коханець не зміг висловити.
— Що там їй? — спитав генерал.
Почувши крик, маркіз прискорив ходу й зразу добіг до коханців.
— Нічого страшного, — мовила Жюлі з тим чудесним спокоєм, що його жінки з своєї природної хитрості часто виявляють у великих кризах життя. — В холодку під цим горіхом я трохи була не знепритомніла, і мій доктор, мабуть, злякався. Я ж для нього як той мистецький, незакінчений твір. Певне, він злякався, коли побачив, що той твір руйнується…
Вона сміливо взяла лорда Гренвіля під руку, посміхнулась чоловікові, оглянула краєвид перед тим, як покинути верхів'я скель, і пішла далі з своїм супутником.
— Оце, певне, найкраща місцевість, яку ми бачили, — сказала вона.
— Я ніколи її не забуду. Глянь же, Вікторе, яка далечінь, який простір, яка різноманітність! Цей край навіює мені кохання!
Сміючись майже конвульсійним сміхом, але так, щоб обманити чоловіка, вона весело стрибнула на вузеньку стежку й зникла.
— І так швидко! — сказала вона, відійшовши далеко від пана д'Еглемона. — За одву хвилину ми не зможемо бути й ніколи не будемо самими собою, отже й не житимемо більше…
— Йдімо поволі, — обізвався лорд Гренвіль, — до карет ще далеко. Ми йтимемо вкупі, і якщо нам дозволено вкладати слова в наші погляди, серця наші житимуть на хвилину більше.
Вони майже мовчки пройшли в останніх відблисках вечора по схилу над берегом, перекидаючись невиразними, тихими, як плюскіт Луари, але зворушливими для душі словами. Заходяче сонце перед тим, як зникнути, огорнуло їх червоними відсвітами — сумний образ їхнього фатального
87
