зустрічалися частіше, ніж у себе вдома, — добірна розлука, якою кінчаються багато великосвітських шлюбів. Одного вечора всупереч звичаєві подружжя зійшлося в своїй власній вітальні. У пані д'Еглемон обідала одна з її подруг. Генерал, що завжди обідав у місті, лишився вдома.
— Маєте бути щасливою, пані маркізо, — сказав пан д'Еглемон, ставлячи на стіл чашку, з якої пив каву.
Маркіз поглянув на пані де-Венфан трохи хитро, трохи засмучено й додав: — Я їду на довге полювання з обер-егермайстром. Ви щонайменше тиждень будете справжньою вдовою, а це саме те, чого ви, я думаю, бажаєте… Гійоме, — сказав він лакеєві, що прийшов забирати чашки, — скажіть запрягати.
Пані де-Венфан — це була та Луіза, якій пані д'Еглемон колись хотіла порадити безшлюб'я. Обидві жінки скинулись значущим поглядом, який доводив, що Жюлі знайшла в своїй подрузі вірницю своїх мук, вірницю дорогу й милосердну, бо пані де-Венфан була в шлюбі дуже щаслива, і в цьому протилежному становищі щастя однієї, мабуть, забезпечувало її щирість до нещастя другої. В таких випадках ріжниця долі майже завжди буває міцним зв'язком для дружби.
— Хіба зараз час для полювання? — сказала Жюлі, глянувши байдуже на чоловіка.
Березень був наприкінці.
— Обер-егермайстер, пані, полює, коли він схоче й де схоче. Ми їдемо в королівський ліс стріляти вепрів.
— Бережіться, щоб не сталося чогось лихого…
— Нещастя ніколи не передбачиш, — сказав він, посміхаючись.
— Карета, пане, готова, — сказав Гійом.
Генерал підвівся, поцілував руку пані де-Венфан й звернувся до Жюлі:
— Пані, а як я поляжу жертвою якогось вепря? — спитав він благально.
— Що це означає? — спитала пані де-Венфан.
— Ну, йдіть, — сказала пані д'Еглемон Вікторові.
Потім посміхнулась, мов казала Луізі: «Зараз побачиш».
Жюлі простягла шию чоловікові, який підійшов поцілу-
90
