вати її, але маркіза так нахилилась, що шлюбний поцілунок прийшовся на рюш її пелерини.
— Будьте за свідка перед богом, — сказав маркіз до пані де-Венфан, — що мені треба якогось султанського наказу, шоб одержати цю невеличку ласку. Ось як моя дружина розуміє кохання. Вона довела мене до цього не знати якою хитрістю… На все добре.
І вийшов.
— Але твій бідний чоловік справді дуже добрий, — скрикнула Луіза, коли жінки лишились самі. — Він тебе любить.
— Ох, не кажи, не кажи! Мені гидке ім'я, яким я звуся.
— Так, але Віктор цілком тобі скоряється, — сказала Луіза.
— Його покора, — відповіла Жюлі, — походить почасти з великої пошани, яку він до мене почуває. З погляду закону, я жінка дуже доброчесна: створюю йому родинний затишок, заплющую очі на його інтриги, не беру нічого з його достатків; він може марнотратити доходи, як сам знає, я дбаю тільки за те, щоб зберегти капітал. Такою ціною я маю спокій. Він не пояснює собі й не хоче пояснювати мого життя. Та хоч я й поводжуся так з чоловіком, а його вдача мене лякає. Я, мов той ведмедник, тремчу, щоб у звіра колись не порвався намордник. Коли Віктор відчує себе в праві не шанувати мене, то страшно навіть подумати, що може статися, бо він такий шалений, самолюбний, а надто ж гонористий. Якщо в нього не такий глибокий розум, щоб триматися мудрої лінії в тих делікатних обставинах, в яких буятимуть його найгірші пристрасті, зате він нестримний, тож він убив би мене, мабуть, зопалу, а завтра й сам помер би з горя. Та цього фатального щастя нема що боятися…
На мить запанувала мовчанка, під час якої думки обох жінок перенеслися на таємну причину цього становища.
— Мені довелося бачити жорстоку покору! — сказала Жюлі, кинувши значущим поглядом на Луізу. — А втім я ж не забороняла йому писати до мене. Ах, він мене забув і мав рацію. Надто жорстоко було б, щоб розбилась і його доля! Хіба ж моєї недосить? Повіриш, моя люба, я читаю
91
