англійські журнали з єдиною надією побачити надрукованим його ім'я. І що ж, він ще й разу не з'являвся в палаті лордів.
— То ти знаєш англійську мову?
— Хіба я не казала тобі?.. Вивчила.
— Серденько бідне, — скрикнула Луіза, стискуючи Жюлі руку. — Як же ти можеш жити?
— Це таємниця, — відповіла маркіза, якось по дитячому наівно махнувши рукою. — Слухай. Я п'ю опій. Історія лондонської герцогині де… навела мене на таку думку. Ти знаєш, Матюрен написав про це роман. Мої лавданові краплі зовсім не міцні. Я сплю. Живу не більше, як сім годин на день і віддаю їх дочці.
Луіза дивилась у вогонь, не зважуючись глянути на подругу, все нещастя якої вперше розкрилось перед її очима.
— Луізо, збережи ж мій секрет, — сказала Жюлі, трохи помовчавши.
Раптом лакей приніс маркізі листа.
— Ох! — скрикнула вона, збліднувши.
— Я не питаю, від кого, — сказала їй пані де-Венфан.
Маркіза читала і нічого вже не чула; подруга бачила, як на обличчі в пані д'Еглемон, яка то червоніла, то блідла, відбилися найбурхливіші почуття, найнебезпечніше зворушення. Нарешті, Жюлі кинула папір у вогонь…
— Цей лист — палій! Ох, у мене завмирає серце.
Вона підвелася, пройшлась; очі їй палали.
— Він не виїздив з Парижу! — скрикнула вона.
Її нервові слова, яких пані де-Венфан не зважувалась спинити, уривалися жахливими паузами. Після кожної зупинки вона вимовляла речення дедалі з глибшим виразом. В її останніх словах було щось страшне.
— Він не переставав бачити мене без мого відома. Ловить щодня мій погляд, і це допомагає йому жити. Ти не знаєш, Луізо, — він умирає і просить дозволу попрощатися зо мною; він знає, що чоловік виїхав сьогодні ввечері надовго, і за хвилину буде тут. Ох! я загину, я пропала… Слухай, лишайся зо мною. Перед двома жінками він не зважиться! Зостанься, я боюсь сама себе.
92
