— Але мій чоловік знає, що я обідаю в тебе, — відповіла пані де-Венфан, — і мусить приїхати по мене.
— Ну, то я перед твоїм од'їздом виряджу його. Буду обом вам за ката. Лишенько, він подумає, що я його вже не люблю. А той лист, моя люба! В ньому були речення, що стоять у мене перед очима, мов випечені вогнем.
У ворота в'їхала карета.
— Ах! — скрикнула маркіза з якоюсь радістю, — він приїздить прилюдно, не криючись.
— Лорд Гренвіль, — доповів лакей.
Маркіза застигла нерухомо. Побачивши блідого, худого й виснаженого Артура, вона не могла вже бути до нього суворою. Хоч лорда Гренвіля й гостро вразило, що Жюлі не сама, він тримався спокійно й холодно. Але обом жінкам, що знали таємницю його кохання, в його поводженні, тоні його голоса, у виразі очей почувалась трохи та сила, яку має, кажуть, електричний скат. Маркіза й пані де-Венфан були мов приголомшені гострим відчуттям страшного горя. Від самого голосу лорда Гренвіля пані д'Еглемон так жорстоко тремтіла, що не зважувалась відповідати, щоб не показати йому, яку владу він над нею має; лорд Гренвіль не зважувався глянути на Жюлі, отож пані де-Венфан майже сама тільки й підтримувала нецікаву розмову; за цю допомогу Жюлі подякувала їй зворушливим поглядом. Тепер двоє закоханих затамували свої почуття й мусіли триматися в межах, визначених обов'язком і пристойністю. Та незабаром доповіли про пана де-Венфан; коли він заходив, подруги скинулись поглядом і без слів зрозуміли нові труднощі в становищі. Втаємничити пана де-Венфана до цієї драми було не можна, а Луіза теж не могла добрати поважних підстав для чоловіка, щоб попросити його лишитись у своєї подруги. Коли пані де-Венфан наділа шаль, Жюлі підвелась, ніби допомогти Луізі її зав'язати, і сказала пошепки:
— Я буду мужня. Коли він приїхав до мене прилюдно, чого мені боятись? А якби в перший момент тебе не було, я була б упала до його ніг, побачивши, як він змінився… — Так ви, Артуре, не послухали мене, — сказала тремтячим
93
