голосом пані д'Еглемон, повертаючись на своє місце на козетці, де лорд Гренвіль не зважився сісти.
— Я не міг довше опиратись бажанню почути ваш голос, побути біля вас. То було божевілля, нестяма. Я вже не пан над собою. Я добре все зміркував, я — слабий. Мушу вмерти. Але вмерти, не побачивши вас, не почувши шелесту вашої сукні, не зібравши ваших сліз — яка жахлива смерть!
Він хотів відійти від Жюлі, але від різкого руху з його кишені випав пістолет. Маркіза подивилась на цю зброю очима, де не було ні почуття, ні думки. Лорд Гренвіль підняв пістолет і, здавалось, був страшенно роздосадуваний цим випадком, який міг здатися навмисним розрахунком закоханого.
— Артуре? — запитала Жюлі.
— Пані, — відповів він, спускаючи очі, — я прийшов у розпачу, я хотів…
Він спинився.
— Ви хотіли вбити себе в моєму домі! — скрикнула вона.
— Не тільки себе, — відповів він тихо.
— А кого? Може мого чоловіка?
— Ні, ні, — скрикнув він приглушеним голосом. — Але заспокойтесь, — додав він, — мій фатальний намір уже зник. Коли я ввійшов, коли побачив вас, я відчув мужність мовчати й умерти самому.
Жюлі підвелася, кинулась в обійми Артурові, який крізь ридання своєї коханої почув два слова, повні пристрасті.
— Пізнати щастя й умерти, — прошепотіла вона. — Ну, що ж, добре!
Вся історія Жюлі в цьому глибокому крику, в крику природи й кохання, якому піддаються жінки без релігії. Артур схопив її й поніс на канапу з усією силою несподіваного щастя. Але раптом маркіза вирвалася з обіймів свого коханця, глянула на нього пильним і розпачливим жіночим поглядом, взяла його за руку, схопила свічника й повела до своєї спальні; тут, підійшовши до ліжка, де спала Елен, вона тихенько розсунула завіси над дитиною, прикривши рукою свічку, щоб світло не вразило прозорих, тільки півсплющених доччиних повік. Елен спала, розки-
94
