нувши руки, й посміхалася крізь сон. Жюлі поглядом показала лордові Гренвілю на дочку. Цей погляд сказав усе.
«Чоловіка можна покинути, навіть коли він нас любить. Чоловік — істота сильна, він собі знайде розраду. Світські закони можна зневажити. Але покинути дитину без матері»…
Такі думки й безліч інших, ще зворушливіших, були в цьому погляді.
— Ми можемо забрати її, — прошепотів англієць, — я її дуже любитиму.
— Мамо! — сказала Елен, прокинувшись.
Від цього слова Жюлі заридала. Лорд Гренвіль сів, склавши руки, мовчазний і похмурий.
«Мамо»! Цей чарівний, цей наівний оклик пробудив стільки благородних почуттів і стільки непоборної приязні, що кохання на хвилину знітилося перед могутнім голосом материнства. Жюлі не була вже жінка, вона була мати. Лорд Гренвіль недовго опирався, — сльози Жюлі перемогли його. В цю хвилину десь із грюкотом відчинилися двері, і в серцях двох коханців громовим ударом пролунали слова: «Де ти там, пані д'Еглемон?» Маркіз вернувся. Перше, ніж Жюлі себе опанувала, генерал попростував із своєї кімнати до дружининої. Ці дві кімнати були суміжні. На щастя, Жюлі встигла зробити знак лордові Гренвілю, і той заховався в туалетній кімнаті, двері якої маркіза мерщій замкнула.
— Ну, дружино, ось я, — сказав Віктор. — Полювання не відбулося. Лягаю спати.
— Надобраніч, — сказала вона йому, — я теж збиралася лягати. Ідіть, я роздягатимусь.
— Ви дуже непривітна сьогодні. Скоряюсь вам, пані маркізо.
Генерал пішов до себе в кімнату. Жюлі провела його, щоб зачинити за ним двері, і кинулась визволяти лорда Гренвіля. Вона знову опанувала себе й зміркувала, що візит її колишнього доктора річ дуже природна; адже вона могла лишити його у вітальні, а сама піти навідатись до дочки; отож збиралася зараз сказати йому, щоб тихенько вертався
95
