які з того часу не прокидалися більше. Ти один, мій любий Емілю, заспокоїв глибоку рану, зроблену иншими мені в серці. Ти один захоплювався моєю „теорією волі“, цим довгим твором, для якого я вивчив східні мови, анатомію, фізіологію, якому я присвятив найбільшу частину часу. Ця праця, коли не помиляюсь, завершить роботи Месмера, Ляватера, Ґалля, Біша, одкриваючи нові шляхи для людської науки. Тут спиняється моє прекрасне життя, ця щоденна самопожертва, ця праця шовкового червяка, невідомого світові, якого єдина нагорода — сама робота. Од свідомого віку до того часу, коли вже я закінчив мою теорію, я спостерігав, учився, писав, читав без перерви; моє життя було — як довга лекція. Млосний прихильник східніх лінощів, закоханий у свої мрії, почутливий, я працював, завжди не дозволяючи собі покуштувати насолоди паризького життя. Хоч і ласий на вдачу, проте я залишався тверезий, хоч і мав любов до ходіння і морських мандрівок, хоч і бажав одвідати всякі країни, хоч і любив пускати, як дитина, рикошетом камінці по воді, проте я завжди був з пером у руці; бувши балакучий, я ходив мовчки слухати професорів публічних курсів в бібліотеці музею; я спав на своєму самотньому ліжку, як чернець з ордену святого Бенедікта, — а жінка тимчасом була єдина моя мрія: я її пестив — і вона завжди од мене тікала. Словом, моє життя була жорстока антитеза, постійна брехня. От, судіть після цього людей! Инколи мої природні смаки спалахували, як довго прихована пожежа. В наслідок якогось марева, я, удовець всіх жінок, до яких мене поривало, позбавлений найпотрібнішого в якійсь поганій мансарді артиста, бачив себе тоді оточеним чудесними коханками. Я носився вулицями Парижу, розкидався на м'яких подушках
103
