волі їхнім протеже, я приймав од них послуги. Щоб зрозуміти цю рідку дружбу, треба знати захоплення працею, тиранію думок і ту інстинктовну огиду, яку почуває людина, що живе думкою, до дрібниць матеріяльного життя. Чи міг я встояти проти делікатної уваги, коли Поліна нечутними кроками приносила мені ситий сніданок, після того, як я сім чи вісім годин нічого не їв? З жіночою грацією і з дитячою простодушністю вона, зробивши знак, що я її, мовляв, не мушу бачити, посміхалась мені. Вона була, як Арієль, вона прокрадалась під мій дах, як Сільфіда, і бачила всі мої потреби. Раз увечері Поліна зворушливо наївно оповіла мені свою історію. Її батько був командир ескадрону кінних гренадерів в імператорській гвардії. Підчас переправи через Березіну його взяли в полон козаки; потім, коли Наполеон запропонував його обміняти, російська влада даремно шукала його в Сибіру. Инші полонені переказували, що він втік, думаючи перебратись до Індії. З цього часу пані Годен, моя господиня, не мала ніяких звісток про чоловіка. Надійшли нещастя чотирнадцятого й п'ятнадцятого років; одна, без грошей, без допомоги, вона поклала собі тримати мебльований готель, щоб здобути на прожиття своїй дочці. Вона сподівалась все ще побачити чоловіка. Найжорстокіше горе її було в тім, що вона не спромоглась як слід виховати Поліни, хрищениці принцеси Боргез, яка не повинна була обдурити прекрасну долю, обіцяну їй імператорською заступницею. Коли пані Годен звірила мені це тяжке горе, що її вбивало і зворушливо сказала:
— Я б віддала охоче і той шматок паперу, який дає Годену титул барона імперії і право на спадщину Вічнав, щоб знати, що Поліна виховується в Сен-Дені.
105
