він такий добрий, в нього такі витворні маніри. О, вони, справді, дуже гарні. Я певна, що всі жінки, мабуть, божеволіють од нього.
— Ти кажеш про нього так, немов би його кохаєш, — зауважила пані Ґоден.
— О, я люблю його, як брата, — одповіла, сміючись Поліна. — Я була б невдячна, коли б не почувала дружби до нього. Хіба він на навчив мене музики, малювання, граматики, словом — всього, що я знаю? Ти не звертаєш великої уваги на мої успіхи; але я стала такою освіченою, що через якийсь час спроможусь сама давати лекції, і тоді ми наймемо служницю.
Я навшпиньках одійшов і, зробивши шум, увійшов до залі, щоб узяти лямпу, яку Поліна запалювала. Бідна дитина щойно пролила на мої рани чудесний бальзам. Ця наївна похвала моїй особі вернула мені трохи мужности. Я мав потребу повірити в самого себе й почути безсторонню думку про справжню вартість моїх переваг. Мої надії, оживлені в такий спосіб, одбились, може, й на речах, що я їх бачив. Може, я також ще уважно не роздивився як слід сцени, що часто ставала перед моїми очима в вигляді двох жінок серед цієї залі; але тоді я замилувався з чарівної картини цієї скромної природи, яку так наївно малювали фламандські художники. Мати сиділа в кутку біля напівзгаслого огнища і в'язала панчохи з доброю посмішкою, що блукала їй на устах. Поліна фарбувала екрани; її фарби, пензлі, розкладені на маленькому столі, приваблювали око пікантними ефектами; але, коли вона встала, і, стоячи, запалювала лямпу, їй біле лице засяло від світла лямпи; тільки полонений найжахливішою жагою не милувався б з прозорих рожевих рук, ідеальної голівки й незайманої пози. Ніч і мовчанка надавали якихсь
132
