такої величности, за його злидні серед таких розкошів. Він забалакав зі мною про велику шкоду од трьохвідсоткової позики. Я тоді йому сказав про мету своєї візити. Зміна в його поведінці, що з крижаної стала привітною, збудила в мені огиду. І от, мій друже, він прийшов до графині й роздушив мене. Федора знайшла для нього невідоме захоплення, особливу чарівність, і вона заполонила його, змовлялась без мене про ту таємничу справу, з якої я не знаю й слова: я був для неї тільки засіб… Коли в неї був мій кузен, вона немов би не помічала мене більше, вона приймала мене, може, з меншою охотою, ніж тоді, як ми познайомилися. Раз увечері вона принизила мене перед герцогом таким жестом і поглядом, що їх не перекажеш ніякими словами. Я вийшов у сльозах, складаючи тисячу планів помсти, комбінуючи жахливий примус… Часто я проводив її до театру Буффон: там, біля неї, ввесь одданий коханню, я дивився на неї, зачарований музикою, виснажуючи собі душу подвійною насолодою: кохати й музичними фразами передавати удари серця. Моя жага носилась у повітрі, на сцені; вона перемагала скрізь — тільки не в коханої. Я брав тоді Федорину руку, вивчав її риси, очі, прагнучи єднання нашого почуття, несподіваної гармонії, що, збуджена нотами, примушена вібрувати в унісон душі, — та рука їй була німа, а очі мовчали. Коли полум'я мого серця, що пашіло од кожної риси обличчя, било їй в вічі надміру, вона кидала мені штучну посмішку, умовну фразу, яку в салонах відновляють уста всіх портретів. Вона не слухала музики. Божественні сторінки Россіні, Чімарози, Цінгареллі їй не нагадували ні про яке почуття, не переказували їй ніякої поезії життя, бо її душа — була пустеля. Федора сиділа тут, як вистава на виставі.
148
