„Хіба я не хворий на легені? Хіба моя мати не вмерла од сухот?“
— Ха-ха, Рафаелю, ви досить розважатиметесь? Що ви мені дасте? — сказала Акіліна.
— Вип'ємо за смерть його дядюшки — майора О'Флагарті. Оце людина!
— Він буде пером Франції.
— Ну? Що таке пер Франції після липня? — сказав знавець.
— Чи буде в тебе ложа в театрі Буффон?
— Сподіваюсь, що ви почастуєте нас усіх, — сказав Біксіу.
— Людина така, як він, уміє широко повести діло.
Голосне „ура“ веселого зборища лунало в ухах де-Валентена, хоч він не міг зрозуміти жодного слова; він неясно думав про механічне, позбавлене бажань, життя бретонського селянина, на якому тягар дітей; він десь обробляє поле, їсть гречану кашу, п'є сидр у корчмі, вірить у божу матір і короля, причащається на великдень, танцює в неділю на зеленім лузі й не розуміє казань свого ректора. Видовище, що стало в цей час перед ним: позолочені картинки, куртизанки, сніданок, розкіш, схоплювали його за горло, він закашляв.
— Мо' хочете спаржі? — крикнув йому банкір.
— Я не хочу нічого, — відповів йому громовим голосом Рафаель.
— Браво! — відказав Тайєфер. — Ви знаєтесь на багатстві: воно дає патент на грубіянство. Ви один із наших. Панове, вип'ємо за могутність золота. Пан де-Валентен шість разів мільйонер, — він досягає влади. Він король, він може все; він вищий над усе, як усі багачі. Для нього однині „французи рівні перед законом“ — це брехня, написана на чолі Хартії. Не
194
