В цей момент Рафаель несподівано встав, зробивши мимовільний раптовий рух, немов його поранили. Він ніби мовчки скрикнув; перше почуття гостей проказала глуха заздрість; всі очі звернулись до нього, як вогники. Потім почувся такий шум, як буває у сердитому партері, як чується на початку повстання, — він усе зростав, кожен казав своє слово на привіт цього величезного багатства, яке приніс нотар. Опам'ятавшись через несподівану слухняність долі, Рафаель хутко розстелив на столі серветку, якою він раніш міряв шагреньову шкуру. Нічого не слухаючи, він поклав на неї талісман і мимохіть здригнув, бачачи невелику ріжницю між обрисом на серветці й обрисом шкури.
— Ну, що ж там! — скрикнув Тайєфер. — Багатство дісталось цілком чисто.
— Підтримай його, Шатільйоне! — сказав сміливо Біксіу. — Радість уб'є його.
Жахлива блідість позначилась на всіх м'язах зів'ялого обличчя цього спадкоємця; риси йому стислись, опуклості лиця зблідли, западини стали темні, все обличчя — сірим, а очі непорушними. Він бачив смерть. Блискучий банкір, оточений зів'ялими куртизанками, ситими обличчями, — це агонія радости, це живий образ його життя. Рафаель тричі подивився на талісман, який лежав спокійно серед немилосердих ліній на серветці; він пробував сумніватися, але ясне передчуття розвіяло його недовіру. Світ належав йому, він міг зробити все й не хотів більше нічого. Як у мандрівця в пустелі, в нього було трохи води, щоб вдоволити спрагу, і от він мусив погодити своє життя з числом ковтків. Він бачив, скільки днів йому коштує кожне бажання. Крім того, він починав вірити в шагреньову шкуру, він прислухався до свого дихання, почував себе хворим, він питав себе:
193
