— Ньютон, великий геометр, — говорив далі Порріке, — просидів двадцять чотири години, спершись на стіл; коли він прокинувся од своїх мрій, то думав, що другий день — це тільки вчорашній, немов він його проспав… Я одвідаю його, любого хлопчика, я в пригоді стану йому.
— Стривайте! — скрикнув Жонатас. — Будьте ви король Франції — розуміється, колишній — проте ви не ввійдете, не вибивши дверей і не переступивши через мій труп. Але, пане Порріке, я побіжу йому сказати, що ви тут, і спитаю так: чи можна вас впустити. Він відповість: так чи ні. Ніколи я йому не кажу: „чи бажаєте ви?“ „чи хочете ви?“ „чи вгодно вам?“ Ці слова викреслено з розмови. Раз у мене вирвалось якось, так він розгнівався і сказав: „ти хочеш, щоб я вмер?“
Жонатас кинув старого вчителя в передпокої, зробивши йому знак не йти вперед, а сам незабаром повернувся із сприятливою відповіддю і повів заслуженого старого через пишні апартаменти, де скрізь були одчинені двері. Порріке здалеку побачив свого учня в кутку біля каміну. Закутавшись у халат з великим узором і заглибившись у пружинне крісло, Рафаель читав журнал. Глибока меланхолія, що, очевидно, його опанувала, позначилась у хворобливій позі постарілого тіла; вона була і на чолі, і блідому, як зів'яла квітка, обличчі. Якась жіноча грація й чуднота, властива багатим хворим, відзначала його особу. Руки були м'які й ніжні білиною, як у чепурненької жінки. Біляве волосся, що порідшало, вишукано вилось коло скронь. Грецька єрмолка, стягнена кулькою, дуже важкою для того легкого кашеміру, з якого була зшита, схилилась на бік. Малахітовий розрізальний ніж, оздоблений
