золотом, упав йому до ніг. На колінах лежав амбровий чубук чудесної індійської гукі, що її блискучі спіралі крутились, як змія, по кімнаті, і він забув затягтись її свіжими пахощами. Проте кволості тіла суперечили голубі очі, де, здавалось, зійшлось усе життя, де блистіло надзвичайне почуття, що схоплювало все відразу. Такий погляд важко було бачити… Одні прочитали б тут розпач, другі вгадали б внутрішнє змагання, таке жахливе, як і муки совісти. Це був глибокий погляд безпорадного чоловіка, що криє свої бажання в глибині серця, чи погляд скнари, що смакує в думці всі насолоди, які дали б йому його гроші, але відмовляється, боячись зменшити свій скарб; чи погляд прикутого Прометея, чи вираз скиненого Наполеона що в Елісейському палаці 1815 року довідується про стратегічну помилку ворога і просить на двадцять чотири години дати йому командування, чуючи відмову. Справжній погляд завойовника й засудженого! Краще сказати — погляд, який кілька місяців тому Рафаель кидав на Сену й на останню золоту монету, поставлену на гру. Він покорив свою волю, свій розум грубій, здоровій думці старого селянина, ледве цивілізованого п'ятидесятилітнім перебуванням на місці слуги. Мало не радіючи, що став автоматом, Рафаель одмовлявся од життя, щоб жити далі, і позбавляв свою душу від поезії бажання. Щоб краще змагатись із жорстокою силою, яку він викликав, він став цнотливий, за способом Орігена, виснаживши собі уяву. Другого дня, раптом забагатівши, він побачив, як зменшилась шагреньова шкура, і пішов до нотара. Там один лікар, досить відомий, оповідав за закускою, як вилікувався од сухот один швайцарець. Той чоловік не вимовив і слова за десять років, поклавши собі дихати в густому повітрі
