загороди не більше шости разів на хвилину і додержуючись легкого режиму. „Я робитиму так“ — сказав сам собі Рафаель, що за будь-яку ціну хотів жити. Він жив серед розкошів, як парова машина.
Коли старий учитель роздивився цей молодий труп, він здригнув; все здавалось штучним у цім в'ялім і кволім тілі. Зауваживши в маркіза пожадливий погляд, чоло, затуманене думками, він не впізнав свого учня, не бачачи свіжого й рожевого обличчя, жвавих рухів, що збереглись у спогадах. Коли б цей добродушний класик, справедливий критик і людина доброго смаку, читав Байрона, він, мабуть, подумав би, що перед ним там Манфред, де мусив би бути Чайльд-Гарольд.
— Здраствуйте, татусю Порріке, — сказав Рафаель до вчителя, стискуючи крижані пальці старого своєю гарячою й вогкою рукою. — Як ся маєте?
— Та почуваю себе добре, — відповів старий, зляканий лихоманковим доторком руки. — А ви?
— О, я маю надію держатись у доброму здоров'ї.
— Ви, мабуть, працюєте над якимсь прекрасним твором?
— Ні, — відповів Рафаель. — „Exegi monumentum“, татусю Порріке. Я кінчив одну велику сторінку й навіки попрощався з наукою. Я, мабуть, забув, де і рукописи мої.
— Стиль її, напевно, чистий? — спитав учитель. — Ви, сподіваюсь, не засвоїли варварської мови цієї нової школи, яка думає, що створила чудеса, видумавши Ронсара?
— Мій твір — це праця чисто фізіологічна.
— О, цим усе сказано. В наукових творах граматика повинна відповідати вимогам нових одкрить. Проте, дитино моя, ясний і гармонічний стиль, мова