душі, дві вдачі не були так щільно звязані жагою, як вони. Що більше вони взнавали один одного, то дужче ставало кохання: в обох — однакова делікатність, соромливість, хтивість, найніжніша з усіх жадоб, жага ангельська; ніяких хмаринок на їхньому небі; по черзі бажання одного ставали законом для другого. Бувши багатими, вони не знали примх, яких би не могли вдоволити, — тому вони зовсім не були вередливі. Вишуканий смак, почуття прекрасного, справжня поезія оживляла душу подружжя; нехтуючи жіночими дрібничками, вона мала посмішку свого друга, прекраснішу над усі ормуські перли, серпанок чи квіти, — це були найбагатші її прикраси. Проте Поліна і Рафаель уникали людей, самотність була для них така прекрасна, така цілюща. Гультяї, яким нічого було робити, бачили щовечора цю вродливу, таємно побрану, пару в італійців чи в Опері. Коли спочатку якісь злі словечка й розважали салони, то незабаром поток подій, що пронісся над Парижем, примусив забути двох невинних коханців; нарешті, як вибачення перед маніжними людьми, було оголошено про їхній шлюб; челядь, до речи, мовчала, — отже, ніяка люта злість не покарала їх за щастя.
Наприкінці лютого місяця, коли досить ясні дні примушували вірити в радощі весни, раз вранці Поліна й Рафаель снідали разом біля саду, в маленькій оранжерії, похожій на салон, де було повно квітів. Ніжне й бліде зимове сонце, що його проміння проступали крізь рідкі кущі, зігрівало тоді повітря. Хотілося милуватися з могутнього контрасту всілякої зелени, з барв кущів, що були в цвіту, з усіх переливів світотіни. Коли ввесь Париж грівся ще біля нудних камінів, двоє подружжів сміялись під колиханням камелій, бузка і вереска. Їхні радісні голови підносились над нарцисами,
