конваліями й бенгальськими трояндами. В цій оранжерії, жадібній і багатій, ноги топтали африканську рогіжку, розмальовану, як килим. На стінах, оббитих зеленим тиком, не було й найменших слідів вогкости. Дерев'яна мебля була на вигляд немов груба, але через одполіровану поверхню блищала чистотою. Кошеня, що забавлялось на столі, куди його привабив дух молока, дозволяло Поліні розмальовувати його кавою; вона гралася з кошеням, не пускала його до вершків, даючи тільки їх понюхати, щоб випробувати його терпіння і подовше позмагатись; вона заливалася сміхом з гримаси кошеняти і жартувала на тисячу ладів, щоб заважити Рафаелеві читати газету, яка разів десять падала додолу. Од цієї ранкової сцени віяло невимовним щастям, як у всьому природному й правдивому. Рафаель удавав, що читає газету, і крадькома поглядав на Поліну, як вона гралася з кішкою, на Поліну, закутану в довгий пеньюар, що ледве прикривав її, на Поліну, незачісану, на її маленьку білу з синіми жилками ніжку в оксамитовім чорнім черевикові. Чарівна на вигляд у ранішньому вбранні, тендітна, як фантастичні постаті Вестхалля, вона здавалась разом і молодою дівчиною, і жінкою; швидше дівчина, ніж жінка, вона зазнавала базхмарного щастя й пізнавала в коханні тільки перші радощі. Якраз тоді, як ввесь заглибившись у свої нічні мрії, Рафаель забув про газету, Поліна схопила її, пожмакувала, зробила з неї кульку, кинула в сад, — кішка побігла за політикою, що крутилась, як завжди, біля самої себе. Коли Рафаель, розважившись з цієї дитячої сцени, хотів читати далі й нахилився підійняти газету, якої більше в нього не було, то почувся відвертий, радісний сміх, що народжується з самого себе, як пташина пісня.
