що незабаром він поринув у солодкі приємні мрії, що їх вражіння, поволі похмурюючись, переходили від одного відтінку до одного, ніби позбавляючись світла чарами. Один промінь, покинувши небо, заблистів останнім рожевим відблиском, змагаючися з ніччю; молодик підвів голову і побачив ледве освітлений кістяк, що з сумнівом хитав то в один, то в другий бік своїм черепом, ніби кажучи йому: „Мерці ще не хочуть тебе“. Повівши рукою по чолі, щоб одігнати цей сон, молодик виразно відчув свіжий подув чогось пухнастого, що торкнулось його щок, — він здригнув. Скло зазвучало глухим клацанням; він подумав, що ця холодна ласка, гідна могильних таємниць, ішла від кажана. Ще через хвилину тьмяні відблиски заходу дозволили йому ледве-ледве розпізнати привиди, що його оточували; потім уся ця мертва природа зникла в чорному тлі. Ніч — час смерти — несподівано надійшов. З цієї хвилини минув якийсь час, коли він не мав ніякого ясного відчування земних речей, чи тому, що він поринув у глибокі мріяння, чи тому, що його огорнула дрімота, викликана втомою і незчисленними думками, що розтинали йому серце. Раптом йому здалося, що його кличе грізний голос: він так здригнув, ніби серед пекучого кошмару його скинули враз у глибоку прірву. Він заплющив очі, — проміння ясного світла сліпило його: він бачив, як серед темряви блищить червонувата куля з маленьким дідком у центрі, що стояв, кидаючи на нього світло лямпи. Він не чув, ні як він прийшов, ні як він говорив, ні як він рухався. Його поява мала щось магічне. Найбезстрашніша людина, захоплена так уві сні, затремтіла б перед таким дідком, що ніби виліз із суміжного саркофагу. Дивна молодість, що оживляла непорушні очі цього своєрідного привиду, не дала можливости
27
