розмовляли, сміючись, — все мало один голос, і вдоволення прикрашало навіть сукні й накриті столи. Майдан і церква мали щасливий вигляд, дахи, вікна, навіть самі двері села — ніби прибрались на свято. Як умираючі, що не терплять ніякого шуму, Рафаель не вгамував у собі похмурого вигуку й бажання наказати замовкнути скрипкам, знищити рух, заглушити крики, розвіяти це нахабне свято. Він ввійшов до свого екіпажу зовсім сумний. Коли він поглянув на майдан, то радість зникла, селянки почали тікати, і ослони спорожніли. На помості оркестри якийсь сліпий музика грав і далі на своєму кларнеті галасливе рондо. Музика без танцюристів, самотній дід з насупленим профілем, в мотлохові, із скуйовдженим волоссям, схований під холодком липи, був як фантастичний образ Рафаелевого бажання. Потоками падала одна з тих великих злив, що несподівано кидається з електризованих хмар червня місяця й несподівано зникає. Це було так природно, що Рафаель, подивившись на деякі білуваті хмари, понесені хутким вітром, не подумав навіть поглянути на свою шагреньову шкуру. Він знову забився в куток екіпажа, що незабаром покотився дорогою.
Другого дня він опинився удома в своїй кімнаті, біля каміну. Він наказав розпалити великий вогонь, йому було холодно. Жонатас приніс листи. Всі вони були од Поліни. Він одкрив не кваплячись перший і розгорнув його, ніби це була звичайна сірувата повістка зборщика. Він прочитав першу фразу:
„Поїхав. — Але це ж тікання, мій Рафаелю… Як? Ніхто не може сказати, де ти. А коли ж я цього не знаю, хто ж може знати…“
Не бажаючи читати далі, він байдуже взяв листи й кинув їх у камін, глянувши тьмяними, захолонулими
