приносив йому тільки неясні образи, тільки відомості, світотіні на чорному тлі. Він поховав себе в глибокій мовчанці, одмовившись од рухів і розуму. Одного разу ввечері він прокинувся пізніш, ніж звичайно, і не побачив поданого обіду. Він подзвонив Жонатасові.
— Ти можеш іти, куди хочеш, — сказав він. — Я тебе зробив багатим, ти щасливий будеш під старість, але я не дозволю гратися моїм життям. Як, нещасний? Я почуваю голод. Де обід? Відповідай!
Жонатас посміхнувся із задоволеним виглядом: він узяв свічку, світло якої тремтіло в глибині темряви величезних кімнат готелю, і повів свого пана, що знову став машиною, широкою галереєю, одчинивши відразу двері. Рафаеля, залитого світлом, осліпило, вразило нечуване видовище. Тут були його люстри, всі в свічках; найрідші квіти з його оранжерії, майстерно розміщені; стіл, блискучий од срібла, золота, перломутру, порцеляни, королівські страви оповиті парою, апетитні блюда, які збуджували нерви піднебіння. Він побачив своїх запрошених друзів разом із жінками, нарядними й спокусливими, з голими шиями, одкритими плечима, з заквітчаними зачісками, блискучими очима — всі неоднакової краси, всі — привабливі під своїм спокусливим вбранням: в однієї принадні форми тісно облягала ірляндська жакетка, друга носила вільний андалузький баскін; та — напівгола в убранні Діяни-мислівниці, ця — скромна й закохана під костюмом пані деля-Вальєр, і всі однаково п'янствували. В поглядах усіх гостей світилась радість, кохання, насолода. Коли змертвіле обличчя Рафаеля з'явилось у відчинених дверях, почулись раптові вигуки, хуткі, яскраві, як проміння цього імпровізованого свята. Голоси, пахощі, світло, жінки з пронизливою красою вразили всі його почуття, збудили
