його апетит. Чудесна музика, схована в сусідній залі, — залила гармонійним потоком цей п'янливий шум і завершила це чудне видіння. Рафаель почув, що його руки стиснула лоскотлива долоня жінки, свіжі білі руки якої обійняли його — це була Акіліна. Він зрозумів, що це картина не туманна й не фантастична, як миготливі образи його ледве обарвлених мрій, — він зловісно крикнув, зачинив відразу двері і скривдив старого слугу, вдаривши його по обличчі.
— Потворо! Ти, мабуть, дав присягу вбити мене! — скрикнув він.
Потім, ввесь тремтячи з небезпеки, якої щойно уник, він насилу повернувся до кімнати, випив велику дозу сонного питва і ліг спати.
— Що за чорт? — сказав Жонатас, встаючи. — Пан Біяншон же наказав мені розважати його…
Було біля півночи. В цей час Рафаель з якоїсь фізіологічної примхи, на диво і розпач медичних наук, сяв красою сонний. Яснорожевий тон обарвляв його бліді щоки. Чарівне чоло, як у молодої дівчини, відбивало геніяльність. Життя квітло на цім спокійнім обличчі. Можна сказати, що це заснула дитина під матернім доглядом. Сон його був справжній сон: його рожевий рот випускав дихання рівне й чисте; він посміхався, перенесений, без сумніву, мрією в прекрасне життя. Може, він був столітнім дідом, може, його внуки жадали йому довгих літ, може, сидівши на дерев'янім ослоні, в сонячному світлі, під листям, він бачив, як пророк, з висоти гір, обітовану землю, в блаженній далені…
— Ти тут!..
Ці слова, сказані сріблястим голосом, розвіяли туманні образи його сну. В світлі лямпи він побачив Поліну, що сиділа на його постелі, але Поліну, яка ще
