обличчі, як твори світу — в цих запилених залях. Ви б прочитали тут ясний спокій всевидющого бога або погордливу силу людини, що все бачила. Художник при двох різних виразах і двома ударами пензля зробив би з цього обличчя одночасно і вічного бога-отця, і насмішкувату машкару, Мефістофеля, бо тут була величня могутність чола і похмура глузливість уст. Ця людина, перемагаючи, мабуть, усі людські злигодні, надмірною могутністю вбивала земні радощі. Той, що вмирав, затремтів, почуваючи, що цей старий геній живе в сферах, чужих світові, сам, без радощів, бо він уже не має більше ілюзій, без горя, бо він не знає більше вдоволень. Старий стояв непорушно, непохитно, як зоря серед світляних хмар. Його зелені очі, повні якогось невідомо спокійного лукавства, здавалось, кидали світло на моральний світ, як лямпа на цей таємничий кабінет.
Таке чудне було видовище, що несподівано стало перед молодиком, коли він розплющив очі, заколиханий перед тим думками про смерть і вигадливими образами. Те, що він був приголомшений і дозволив собі на момент піддатися вірі, як дитина, що слухає казки своєї няньки, треба приписати тому покриву, що ним огорнули його життя і розум думки, виснаження зворушених нервів, жорстока драма, що її сцени щойно дали йому таку мучительну насолоду, як шматочок опію.
Це видіння було в Парижі, на набережній Вольтера в XIX віці, в такому місті й такого часу, коли магія повинна бути неможливою; по-сусідському з будинком, де вмер бог французької невіри, учень Ге-Люссака й Араго, що зневажав шулерські фокуси з кульками підчас балотування, які робили люди влади. На незнайомого
29
