сиво-багряне, майже фіялкове, жахливе на вид, приєдналось до загального руху зусиллями, похожими на колихання й гойдання брига.
— Ви їх вбили? — спитав у нього Еміль.
— Смертну кару, як кажуть, буде скасовано на користь Липневої революції, — відповів Тайєфер, підійнявши брови з виглядом, одночасно хитрим і недомисленим.
— А часом ви їх не бачите иноді ві сні? — настоював Рафаель.
— Вже минула давність, — сказав убивця, наповнений золотом.
— І на його могилі, — крикнув Еміль сардонічним шепотом, — директор похоронного бюро накреслить: „Подорожні, пролийте сльозу на його пам'ять“…
— О! — знову сказав він. — Я б з охотою віддав сто су математикові, що довів би мені алгебричним рівнянням існування пекла.
Він кинув монету в повітря, крикнувши:
— Рішка за бога!
— Не дивіться, — сказав Рафаель, схоплюючи монету. — Що ми знаємо? Випадок такий зрадливий!
— Овва! — знову забалакав Еміль чудно сумним тоном. — Я не бачу, де мені поставити ногу між геометрією невіри та папським „отче наш“. Будьмо краще пити! Трінк — це, я думаю, оракул божественної пляшки, що має в собі Пантагрюеля.
— Ми завдячені молитві „отче наш“, — відповів Рафаель, — нашим мистецтвом, нашими пам'ятниками, нашими науками і — ще, може, більша благодійність — нашими сучасними урядами, де велике й плодовите суспільство чудово репрезентувало п'ятсот душ, де сили,
65
