істоти із світлим обличчям, що ховають під таким скромним і ніжним, як квітка маргаритки, чолом найглибшу розпусту, найвитонченіші пороки. Еміль і Рафаель, обдурені спочатку небесними обіцянками, написаними в чарівних формах цієї молодої дівчини, прийняли каву, яку вона налила їм у чашки, піднесені Акіліною, і взялись її розпитувати. Але вона перетворила похмурою алегорією в очах обох поетів хто-зна ще яке обличчя людського життя, протиставляючи грубому і страшному виразу її величньої подруги картину холодної зіпсованости, хтиво жорстокої й досить легковажної, щоб зробити злочин, досить дужої, щоб сміятися з нього. Це був своєрідний демон без серця, що карає багаті і ніжні душі хвилюванням, якого не має в собі, що, продаючись, завжди знайде любовну гримасу, сльози, щоб спровести свою жертву, і — радість ввечері — щоб прочитати заповіт. Поет захоплювався б прекрасною Акіліною, але ввесь світ тікав би від зворушливої Евфразії: одна була душа порока, друга — пороком без душі.
— Я дуже хотів би знати, — сказав Еміль цій вродливій істоті, — чи думаєш ти коли-небудь про майбутнє?
— Майбутнє? — відповіла вона, сміючись. — Що ви називаєте майбутнім? Навіщо я стала б думати про те, чого ще нема? Я ніколи не дивлюсь ні назад, не вперед себе. Чи не забагато й того, що ми маємо цілу добу відразу? Крім того, майбутнє ми знаємо — це шпиталь.
— Як можеш ти, бачучи тепер шпиталь, не минути того, щоб опинитися там? — крикнув Рафаель.
— Що ж такого страшного в шпиталі? — спитала грізно Акіліна. — Чого ж нам домагатися, коли ми не
72
