Евфразія глянула на них, як жаба, і відповіла невимовно іронічним тоном:
— Чеснота? Ми оддаємо її потворам та горбаням. Чим вони були б без неї, нещасні жінки?!
— Замовч! — крикнув Еміль. — Не кажи про те, чого ти не знаєш!
— Ах, я її не знаю! — відказала Евфразія. — Віддаватися все життя остогидлій істоті, вміти виховувати дітей, які вас кидають, і казати їм „спасибі“, коли вони вас б'ють по серці, — ось чесноти, які ви приписуєте жінці; та ще в нагороду за її відречення ви приходите, щоб накласти на неї муки, намагаючись її обдурити. Коли вона чинить опір, ви її компромітуєте. Чудесне життя! Хіба ж не однаково залишатись вільною, кохати тих, що подобаються, і померти молодою?
— А ти не боїшся поплатитись за це коли-небудь?
— Так що ж, — відповіла вона. — Моє життя не перемішує мої насолоди з горем, воно розпадається на частини: без сумніву, радісну молодість і старість, за яку настраждаюсь доволі.
— Вона не любила, — сказала Акіліна глибоким голосом, — вона ніколи не зробила і ста льє, щоб уловити з насолодою його погляд, впиватися ним і потім почути, що тобою нехтують: її життя ніколи не було на волосинці, вона не пробувала проткнути кинджалом кількох чоловіка, щоб спасти свого володаря, свого пана, свого бога… Для неї кохання, — це вродливий полковник.
— Еге, ля-Рошель! — відповіла Евфразія. — Кохання — це вітер: ми не знаємо, відкіль він приходить. Проте, якби добре тебе кохала якась скотина, ти б зненавиділа розумних людей.
— Кодекс забороняє нам кохати скотів! — відказала іронічно висока Акіліна.
75
