я йшов за труною свого першого друга — батька. Не багато є юнаків, загублених серед Парижу без майбутнього, без будь-яких коштів, які б ставали самотні, з своїми думками, йдучи за катафалком. Сироти, що їх підбирає громадська благонадійність, мають у майбутьому бойовище: за батька — уряд чи королівського прокурора, за пристановище — притулок. А я не мав нічого. Через три місяці авкціоніст вручив мені тисячу сто дванадцять франків — чисту ліквідаційну суму батькової спадщини. Кредитори примусили мене спродати рухоме майно. Звикши ще змалку надавати великої ціни розкошам, що мене оточували, я здивувався трохи, побачивши цю мізерну виручку.
— О-о! — сказав мені авкціоніст, — усе це було надто рококо.
Жахливе слово, яке плямувало всі вірування мого дитинства й позбавляло мене перших ілюзій, найдорожчих у світі. Моє багатство сходилося до реєстру розпродажу, а майбутнє полягало в полотняній торбинці, де було тільки тисяча сто дванадцять франків. Суспільство з'явилося переді мною в особі авкціоніста, що розмовляв зі мною в капелюші. Льокай Жонатас, який мене дуже любив і якому мати колись одписала довічну ренту в чотириста франків, сказав мені, кидаючи дім, відкіль я так радісно виїздив в екіпажі за дитинства: — Будьте дуже економні, пане Рафаеле! Він плакав, добра душа.
— Отакі, мій любий Еміле, події, що вирішили мою долю, перетворили мою думку й кинули мене, ще молодого, в найоблудливіше з усіх суспільних становищ, — сказав Рафаель після деякої павзи. — Родинні звязки, хоч і невеликі, прив'язували мене до багатих домів, доступу куди мені не давала гордість, коли б зневага
89
