й байдужість і без того не зачинили переді мною дверей. Хоч я був родич дуже впливових людей, що щедро давали свою протекцію стороннім, проте, я не мав ні рідних, ні заступників. Моя душа, яку я безупинно стримував у поривах, замкнулася в самій собі. Я, відвертий і натуральний, здавався, мабуть, холодним і нещирим; батьків деспотизм позбавив мене будь-якої довіри до себе; я був боязкий і незграбний; я не думав, щоб мій голос мав хоч найменшу силу, я вважав себе потворою і соромився свого погляду. Не зважаючи на внутрішній голос, що підтримує талановитих людей в боротьбі і що кричав тоді мені: „Будь хоробрий, іди вперед“, не зважаючи на несподіваний вияв сили на самоті, не зважаючи на надію, яка мене зогрівала, коли я порівнював ті нові твори, що захоплювали публіку, з тими, що роїлися в моїй голові, — я сумнівався в самому собі, як дитина. Я був жертва надмірного честолюбства, я вважав себе призначеним для великих вчинків і почував себе, як мізерний. Я мав потребу в людях і опинився без керма. Я мусив прокладати собі шлях у світі, був самотній, іще більше боязкий, ніж соромливий. За той рік, коли мене кинув батько у вир вищого світу, я прийшов туди з молодим серцем і свіжою душею. Як усі дорослі діти, я таємно зідхав про прекрасне кохання. Я зустрів серед молодих людей одного зі мною віку секту фанфаронів, — вони ходили, піднісши високо голову, і, кажучи абищиці, без тримтіння сиділи біля тих жінок, що здавались мені найповажнішими; вони кидали зухвалі слова, жуючи головку своєї палиці; вони кокетували, розбещували для самих себе найвродливіших осіб, запевняли, що їм приступна постіль любої жінки, роблячи вигляд, що вони відмовляються од вдоволення; вони розглядали найчеснотніших і
90
