Та — сам собі у бурянї,
Щоб не почув хто, не побачив,
Висьпівую було та плачу.
Не стало в кінци Тарасови терпцю. Спізнавши ся з малярами він постановив покинути Богорского та піти вчити ся малярства. В ночи втїк він до Лисянки до маляра сьвященника Єфрема та і ту не повело ся єму, бо замість науки єго заставили терти краску та носити воду. Видячи, що науки жадної нема четвертого дня пішов дальше, до Тарасівки до дяка — маляра. Та щож — сей подивив ся на долоню его лівої руки і від разу сказав, що у него нема до нїчого таланту — нї до шевства, нї навіть до боднарства.
Бідний хлопець! Всї єго надії, всі змаганя розвіяли ся, зажурений і приголомшений вернув знов під батьківску стріху. Тяжко було єму вертати ся, тому, бо бачив всї лайни мачихи, і єї дїтий — та щож — не було де дїти ся. Єго заставили пасти громадскі ягнята. Вигнавши череду на пасовиско, Тарас по своїй природї був нездатний єї доглядати і він зачитав ся в книжцї з, „кунштиками“, або лежачи під вербою думав, оглядав небо…
Мені тринайцятий минав
Я пас ягнята за селом.