стві довідали ся і инші люди — звідси і пішли єго заробітки, яких, як бідний чоловік потребував; він все мав до волі малярскої роботи, особливо портретів — хоч нераз i лучало ся, що несумлїнні гостї не заплатили за єго труд.
Але крім таланту малярского в тім часї починав проявляти ся в Тараса талант поетичний. Каже стара пословиця, „поетом треба вродити ся“. Так було і з Тарасом. Без сьвідомости, без силованя себе починає він в душі своїй почувати потребу писати вірші, не прикладає до них жадної ваги, не знає сам їх стїйности. Він сам вважав головною цїлею малярство, до него прикладав руки, в нїм образував ся. І серед сеї працї, коли стояв в салях академії перед творами свого великого учителя, щось, якась дивна сила несла єго гадку далеко, водила єго по надднїпряньских степах, показувала єму минувшість вітчини. Він згадував про розкази свого дїда.
Бувало в недїлю, закривши Минею
По чарці з сусїдом випивши тієї,
Батько дїда просить, щоб той розсказав,
Як колись бувало.
Столїтнії очі як зорі сияли,
А слово за словом сьміялось, лилось!
Сусїди од страху, од жалю нїміли,
