І менї малому нераз довелось
За титаря плакать. І нїхто не бачив,
Як мала дитина у куточку плаче.
Спасибі дїдусю, що ти заховав,
В голові столїтній ту славу козачу:
Я єї онукам тепер розказав.
Отті згадки минувшини, піснї лїрників, образи степів і могил, вся краса України і вся її доля — недоля ставали живо в єго серци і очах. Все те спонукувало єго писати поезиї — а дїяло ся се якось незамітно для него і других. Щораз більше і більше став він відчувати потребу переливати свої думки на папір — без сьвідомости про їх вартїсть, так як природа заставляє соловія виводити чудові піснї, яких краси він сам не чує.
Отсей наклін до писаня поезій проявляв ся щораз більше, більше, так, що переривав єго роботи малярскі. Не всї, що були довкола него, зрозуміли що отсе писанє се народини ґенія — поета, овшім деякі, приміром Сошенко, робили єму тяжкі закиди, що занедбує малярство а займає ся такими нїсенїтницями. Сам Тарас встидав ся своїх поезій і говорив про них: Хто єго знає, звідки несеть ся — несеть ся пісня, складають ся стихи — дивлюсь — уже і забув про що думав, а мерщій напишеш
