Мене в степу на чужинї,
Однаковісїнько менї.
В неволї виріс між чужими.
І не оплаканий своїми
В неволї плачучи умру,
І все з собою заберу,
Малого слїду не покину,
На нашій, славній Українї,
На нашій, на своїй — землї.
І не помяне батько з сином,
Не скаже синови: Молись,
Моли ся сину: За Україну
Єго замучили колись…
Мені однаково, чи буде
Той син молити ся, чи нї…
Та не однаково менї,
Як Україну злії люде,
Присплять лукаві і в огнї
Єї окраденую збудять…
Ох, не однаково менї!
Здаєсь, судило ся Тарасови перетерпіти все жите. Від дитячого віку до смерти довелось єму перетерпіти всяке лихо. І от, здавало ся, заблисла знов в перед ним красша будучнїсть. Почитателька єго княжна Репнїна вистаралась у Мінїстра для Шевченка місце професора малярства при київским унїверситетї. Одна українка розентузіязмована єго творами
