ниці поодиноких націй, як взагалі устане національний антаґонізм — при чим раз більшій економічній залежности і культурних взаєминах цивілізованої суспільности, а дальше, як зникне і та осіла, нерухлива кляса мужиків, котра все ще є немов живим свідоцтвом існованя націй взагалі а національної мови — спеціяльно, — при тих так улекшених нині, а все що-раз більше улекшуваних засобах комунікацийних, при безперестаннім переселюваню цілих мас людности з місця на місце, при безнастаннім змішуваню націй і стираню національних мов, — чи можливо, щоби змогли на все вдержати ся нинішні національні мови? Чиж не є се цілком природним і конечним, що з того перемішуваня націй і національних мов мусить остаточно витворити ся, коли не якась уже нова інтернаціональна мова, то принаймій, одна з теперішних мов, по певнім змодифікованю і всякненю в себе форм чи зворотів та слів мов инших — видвигнеть ся сама на інтернаціональну мову?
Були колись часи реліґійного фанатизму — пройшли, по нім наступили часи фанатизму національного. Але як реліґія, стративши під впливом науки свою внутрішну вартість, уступила місце новій «реліґії» — науці, і придержуєть ся нині лише в своїй зверхній формі — лише завдяки своїй історичній традиції, перейшла в простий формальний звичай — що і так чим-раз більше починає залишати ся, задержала ся як яка історична памятка — котру
