вало раз-враз їх політичну енерґію і не дозволяло їм так рішучо і різко ставити свої жаданя і встоювати ся за ними, якби вимагав се їх політичний інтерес і якби се їм бажало ся. В кінци, перехід великої, а то і більшої частини народовської молодіжи, також попівських синів, до духовної семинарії, перехід хоч і поневільний, бо звичайно під напором родичів, остаточно й добив їх політично. Перебуваючи чотири роки в семинарії, а опісля в селі, поволи, під тягарем станових попівських інтересів, почали упадати, непомітно почали опинювати ся там, проти чого колись «в юних днях, днях весни» готовили ся до бою… А склєрикалізувавши ся, потягли за собою і світську частину, потягли, бо відтяли від неї єї одиноку можливу політичну підпору — мужиків. Без неї, безсильна, а при тім несвідома ще вповні свого історичного післанництва, подала ся — більшости, і поневолі віддала ся в услуги — недавні «атеїсти»! в услуги — слугам божим…
Але одна ідея з давних літ зістала ся ще живою: ідея національної самостійности українського народу. Але і та ідея — як-же єї скарикатуризовано! То вже не та ідея, під котру горнула ся колись уся ліпша частина «руської» молодіжи, не українство колишне — поступове, демократичне, а українство — консервативне, попівське. І коли ще ріжнило що староруську-москальофільську партію від на-
