Раз іде повз парубка чоловік з другого села, дуже багатий, дивиться, що парубок бовкунцем так багато уорав, пильнуючи, та й каже йому;
— Що ти бовкунцем ореш?
— Та нема, паноче, другого волика; оце насилу спромоглись на одного.
— Ну, приходь до мене, я тобі дам другого.
— Спасибі, паноче.
А у того багатого був віл, та такий норовистий, що нічого з ним не вдіють: скільки не ламали його, так не ходить у парі. Тим то він його і віддає, щоб дурно не годувати.
Парубок приїхав до дому та й хвалиться матері:
— Мені панотець багатий казав, щоб я прийшов до його, він дасть вола.
— Де то він дасть вола! — каже мати. — То він з тебе глузовав.
— Та вже піду.
Діждавшись неділі, удовиченко пішов до того багатиря та й каже:
— А що, добродію, чи справді дасте мені волика?
— Та дам. Вигоніть того мурого! — І віддає парубкові.
— Він ще неук! — відказав багатирь, а того й не каже, що він зноровлений. — Візьми його собі, парубче, та й роби на йому. Я зовсім його тобі дарую.
Парубок вклонився панотцеві аж у ноги і погнав вола до дому. Ледве догнав його, бо він усе упирював. Став його дома вчити. Чого вже не викоював той віл парубкові, як не хитрував норовистий, та не в таківські руки попався, щоб міг викрутитись. Парубок біля його то сяк, то так, та й вивчив його ходити у парі. От і оре вже удовиченко парою. Ще скоріш пішла робота.
Через кілька тижнів поїхав той багатирь у поле подивитись, чи оре парубок його волом. Дивиться, — його віл іде смирно у ярмі по-ряд з другим волом. Питає багатирь у парубка;
— А чи гаразд ходе він у парі?
