От баба з своєю дочкою пішла до церкви, а та швиденько витопила, і обідать наварила, іде до верби ярої та й каже: „Вербо яра, одчинись, одтворись, — Ганна панна йде!“ От верба й відчинилась, а відтіля панночки так і висипали. „Панно наша люба, панно наша мила, який нам наказ буде?“ От вона і розказала: так і так. Та й каже: „Давайте мені швидче одягаться і хай запрягають коні, — поїду я до Божого дому!“ Ті зараз кинулись: одягли її у шовкове плаття, у золоті черевички обули, — під'їхала карета — поїхала дівчина до церкви.
Як прийшла вона у церкву, так всі й поторопіли… тільки шу-шу-шу! „Що воно? Чи воно яка князівна, чи королівна, що ніколи ще такої не бачили!“ А під той час та царенко у церкві був. Так його за серце вхопило!… Стоїть та й очей не зведе з неї. А тут люде усі дивуються та любуються очей не зводять… Тільки не знають: що воно таке? От, скінчилась одправа, дівчина сіла — поїхала. Поскидала з себе шовкове убрання, наділа знову своє рамя, сіла край віконця, — виглядає з церкви.
От приходить баба з церкви. „А що, обід наварила?“ — „Наварила“, — каже. — „А сорочку пошила?“ — „І сорочку, — каже, — пошила“. От посідали обідать, розказують: яку-то вони хорошу панночку бачили в церкві, що „царенко, — каже баба, — не Богу молиться, та все на неї дивиться, — та така хороша!“ А на дідову дочку каже: „А ти, нетіпахо, хоч-би була сорочку білу наділа та вмилась, а то як та грубниця! Ледащиця!“
От діждали й другої неділі. Баба знову убрала свою дочку і знову до церкви… А на дідову: „Топи, нетіпахо!“ І знову якусь там роботу дала. Дідова дочка попоралась трохи, іде до верби ярої: „Одчинися, одтворися, вербо ярая, — Ганна панна йде!“ Верба одчинилась, а з неї ще більше панночок: „Панно наша люба, панно наша мила, який нам наказ буде?“ Вона їм загадала, що треба, убралася, в золоті черевички обулася, — поїхала до церкви. А царенко знову там: стоїть, мов прикований, — і очеж не зведе!.. Тут почали розпитувати людей: чи не знають? Ні,
