Перейти до вмісту

Сторінка:Баю-баю (1918).djvu/129

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
Вітрогон.

Памятаю, мені було років шість або сім, як це діялось. Наша хата стояла майже край села, вся обсажена вербами та тополями. За нею стлався до кінця села широкий вигон, де весною й літом пастушки пасли ягнята.

Дома не було мені з ким гуляти. Була в мене одна менча за мене сестра, але така вередлива та плаксива, що й гуляти з нею було не можна. Оце почнемо гратись, я її торкну чи зачеплю, а вона й починає плакать на всю хату та й зараз біжить до матері жалітись.

Нема мені дома з ким гуляти, а гуляти, Господи, як хочеться! Так було мене й тягне на той вигон. І побігати є де на просторі, і з хлопцями гарно погуляти.

Оце було втічу з хати на вигон до хлопців, бігаємо на-вперейми, граємо в довгої лози, загнуздаємось та гуляємо в коней. А обридне бігати, ідемо до річечки, що текла внизу коло вигона, серед очерету та осоки. Лазимо було в лозах, понариваємо прездорові пучки ожини, наїмося ще й позамазуємо пазухи ожиною. Прийду було до дому і сестрі принесу лучок ожини. А мати питає:

— На віщо ти, Васильку, замазав білу сорочку ожиною?

Велика цяця — біла сорочка. Спробувала б мама, як гарно лазить в лозах та ожину рвати!

Ото раз над вечір нудився я, нудився та й думаю: „не видержу більше, піду крадькома до пастушків“. Перебіг садок, виліз на тин, плигнув зопалу через тин на колючки, поколов собі колючками литки, набрався репяхів, як та вівця, а далі дременув на вигон, що було сили. Біжу я, дивлюсь, — ягнят не видно і пастушків нема. А далі думаю, що пастушки погнали ягнята на конець вигона. Прибіг я, — і там нема пастушків. Я побіг шляхом по-під високим житом, що вже викидало колос, а поперед мене біжить чубата посмітюха — та так недалечко од мене. Мені здавалось, що вона молоденька, і я її зловлю руками та й принесу сестрі на гостинець. Що добіжу до неї, то вона зніметься та й перелетить далій на ступнів два по-над