Щоб розважити Сіру Шийку, як вона почала замислюватись, мати розповіла про кілько таких випадків, коли качки лишались зімувати. Вона сама була знайома з скількома такими парами.
— Якось, люба, перебідуєш, — заспокоювала стара Качка. — Зразу посумуєш, а далі звикнеш. Коли б можна тебе перенести на тепле джерело, що й зімою не замерзає, — зовсім добре було б. Це недалечко звідсіля… Та що про це говорити, все одно, не сила нам тебе перенести.
— Я буду ввесь час думати про вас… говорила сердешна Сіра Шийка. — Усе буду думати: де ви, що ви робите, чи весело вам… От і буде так, мов би і я з вами вкупі.
Старій Качці треба було напружити всі сили, щоб не виявити своєї туги. Ой, як же їй було шкода любої сердешної Сірої Шийки…
А час хутко минав… Було вже кілько ранішніх заморозків, і від на́морозі пожовкли берези й почервоніли осики. Вода в річці почорніла. Холодний осінній вітер зривав сухе листя й односив його геть. Небо часто засновували важкі осінні хмари, і з них сіявся дрібненький осінній дощ. Ось скільки днів уже линули табуни перелітних птахів… Першими рушили болотняні птахи, бо болога почали вже замерзати. Довше за всіх лишались водоплаваючі.
Лебеді, гуси й качки почали й собі лаштуватися в дорогу. Окремі гнізда єднались у більші гурти. Старі й бувалі птиці вчили молодчих. Кожного ранку молодь з веселим криком робила великі прогулянки, щоб зміцнити для далекої дороги свої крила. Скільки то було крику, молодих веселощів та радощів… Одна тільки Сіра Шийка не могла бути на ціх прогулянках і милувалась тільки здалеку.
— Треба рушати… пора! — казали старі поводарі.
А час усе линув, хутко линув… Надійшов і останній день. Стара Качка не спала всю ніч — це була остання ніч, яку вона ночувала вкупі з Сірою Шийкою.
