— Ти плавай, он бачиш, коло того берега, де в річку біжить струмок, радила вона. — Там вода не замерзне всю зіму…
— Гей, рушай! — голосно закричав найстаршій ватажок-отаман, і гурт знявся разом вгору.
Сіра Шийка лишилась сама на річці й довго-довго зорила, як зграя все далі й далі одлітала од неї. Зразу всі летіли одною купою, а далі простяглися клином і зникли.
„Невже оце я зовсім сама? — думала Сіра Шийка, обмиваючись слізьми. — Краще було б, коли б мене тоді Лис іззів“.
Річка, де лишилась Сіра Шийка, весело плинула серед гір, оповитих густим лісом. Навкруги — глушина, а-ні жадної оселі. Ранками вода коло берегів почала замерзати, а в-день тоненький, мов шкло, лід розтавав.
— Невже вся річка замерзне? — думала зо страхом Сіра Шийка.
Сумно було їй самій, і вона все думала про своїх братів та сестер. Де вони тепер? Чи в доброму здоров'ї долетіли? Чи згадують про неї? Часу було доволі, щоб про все передумати. Взнала вона добре що таке й самотність. На річці а-ні лялечки, тільки в лісі було життя: там свистала горобки, стрибали білки та зайці. Одного разу з нудьги забилась Сіра Шийка до лісу й стрішенно перелякалась, коли з-під куща вискочив Заєць.
— Ой, як же ти мене налякала, дурненька! — промовив Заєць, трохи заспокоївшись. — Трохи душа не вискочила… І чого ти тут вештаєшся? Адже всі качки давно полетіли…
— Я не можу літати: Лис мені крило перекусив, коли ще я була зовсім маленькою.
— Ой, отой мені Лис!.. Немає гіршого звіря. Він і на мене наважується… Стережись його, а надто, коли річка замерзне. Отоді як раз схопить…
