Вони познайомились. Заєць був такий саме беззахистний, як і Сіра Шийка, і тільки швидкі ноги рятували йому життя.
Скоро випав і перший сніг, а річку все не брав мороз. Все, що вночі замерзало, вдень вода розбивала. От не замерзла ще тільки середина річки, де зробилась широка ополонка. Місця, де можна було плавати, лишилось не більше пятнаццяти сажнів. Аж ось ще до того на березі зявився Лис. Це був той самий Лис, що переломив їй крило.
— Га, стара знайома, доброго здоровячка! — привітно промовив Лис, зупиняючись на березі. — Давненько не бачичились… Вітаю з зімою.
— Іди собі геть, я зовсім з тобою не хочу розмовляти, — одказала йому на те Сіра Шийка.
— Оце таке за мою ласку! Добра ж ти, нема чого казати! Та поки що — до побачення!
Коли Лис забрався собі геть, пришкандибав Заєць і каже.
— Сіра Шийко, стережись, він знов прийде.
Настала вже справжня зіма. Землю вкрив білий килим. Не лишилось жадної темної плямочки. Голі берези, вільхи, лози та горбина повдягались в на̀морозь, мов у сріблястий пух. А ялини стали ще поважніщими. Вони були засипані снігом, мов повдягались у коштовне тепле хутро. Гарно було навкруги! А сердешна Сіра Шийка знала тільки одно, що ця краса не для неї, й тремтіла від самої думки, що її ополонка от-от замерзне, і їй не буде куди подітись. Лис, справді, через кілько день прийшов, сів на березі й знов забалакав:
— Засумував я за тобою, качечко… Виходь сюди; а не хочеш, я сам до тебе прийду. Я негордовитий…
І Лис почав обережно сунутись по кризі до ополонки. У Сірої Шийки серце завмерло. Та Лис не міг достатись до води, бо лід ще був дуже тонкий. Він поклав голову на передні лапи, облизався й промовив:
— Яка ж ти дурна, качечко… Вилазь на лід! А про те — до побачення! Я поспішаю, бо маю справи…
