Лис почав навідуватись що-дня, чи не замерзла ополонка. А морози робили своє діло. З великої ополонки лишилось одно тільки вікно, у сажень завбільшки. Лід став міцний, і Лис сідав на самому краєчку. Сердешна Сіра Шийка з-ляку впірнала в воду, а Лис сидів і злісно насміхався:
— Нічого, впірнай, а я все ж таки тебе ззім… Виходь краще сама.
Заєць бачив з берега, що виробляв Лис, та обурювався всім своїм заячим серцем.
— Ой, який же безсоромний, цей Лис… Яка ж нещасна ця Сіра Шийка! Ззість її Лис…
Либонь таки Лис був би ззів Сіру Шийку, коли б ополонка замерзла зовсім, та сталось инакше. Заєць на власні свої косі очі все бачив.
Одного ранку Заєць вискочив з своєї нори попоїсти та й погратись з иншими зайцями. Мороз був добрий, і зайці грілись, стукаючи одною лапкою об другу. Хоч й холодно, а все ж весело.
— Братіки, стережіться! — хтось крикнув. Справді, халепа була перед самісіньким носом. На узлісі стояв згорблений дідок-мисливець; він нечутно підкрадався на лижах і додивлявся, котрого б зайця застрелити.
— Ой, та й теплий кожух буде старий, — гадав він, вибираючи найбільшого зайця.
Він уже наладився стріляти з рушниці, та зайці його помітили і метнулися в ліс.
— Ох, стара, стара, втік наш кожух — міркував дідок у голос. — Та ось одпочину й знов піду шукати…
Сидить дідок, сумує, а тут глянь, — Лис по річці повзе, та й повзе, мов кіт.
— Ге, ге, от так штука! — зрадів дідок. До кожуха старій комір сам повзе… Либонь пить забажав, а може й рибки задумав наловити.
