Повертається додому.
— Ой тпру, ой стій, моя мила,
Щоб ти воза не побила,
Щоб ти людей не смішила,
Бо дворянського роду,
Не ходила в возі зроду!
Дрова милий став складать,
Стала милая благать:
— Ти мій милий, милесенький,
Голубчику сизесенький!
Продай, милий, геть жупани
Та справ коней зо дві пари,
Щоб я в возі не ходила,
Щоб я людей не смішила, —
Я дворянського роду,
Не ходила в возі зроду.
І не буду ходить,
І не хочу ходить.
— Мамо, пустіть по рибу завтра!
— Добре, — але треба попереду спитати, як ти сьогодні вчився!
Так просивсь у мами маленький Павлусь. Йому не було нічого кращого на світі, як одпроситись на село до товаришів: гульня, біганина, забавки, безжурне товариство… Та найбільше йому припало до душі рибальство, як довелось йому колись з хлопцями піти по рибу. Павлусь наробив собі багато вудок. Де, було, побачить яку тичину, або хоч прута, вже, — дивись, — спорудив вудлище; всі нитки виносив він у матері на вудки. Але Павлуся не часто пускали, бо мати завше питала старшого брата його Миколу, що вчив Павла, чи добре сей вчився. Останніми днями Павлусь не лінувався й не дуже пустував, то мати й не одмовила йому. Павлусь бачив, що по його буде.
— Піду, піду по рибу! — вистрибуючи, радів він, — я, мамо, вчився добре… От хоч Миколу спитайте. І де це він бариться? Нехай би мерщій ішов казати вам!
Хлопця брала нетерплячка, так кортіло єму почути від матері принадне слово згоди. Він вже брався бігти по Миколу, як той і сам надійшов і посвідчив, що Павлусь заробив ласку.
— Маріє, збуди завтра мене раненько, треба йти по рибу, — чути було, як наказував Павлусь наймичці, вбігши до пекарні.
