— Еге, добудишся тебе. Як же! Розіспиться та й тільки ногами пацає. От і буди його! — ніби сердито відповіла Марія.
— Ні, завтра встану, бо й Максим же йде зо мною, — запевняв Павлусь.
Другого дня Марія збудила Павлуся ще вдосвіта. Поки не прочумався, то опинався й навіть пробував пхикати: не хотілося вставати, покидати теплу постіль. Та одне слово — риба — підвело його на ноги: він згадав, що його пущено сьогодні на цілий день, і схопився, як перемитий. За пів години Павлусь вже був зовсім готовий і навіть хапаючись поснідав. З цілим оберемком удок на плечі побіг тоді мерщій до річки.
Було ще дуже рано. На сході червоніло. Потягало холодком. Над річкою слався сивий туман. Буйна роса вкривала траву, немов навмисне побризкав хто її. Павлусеві було трохи холодно, та він на теє не вважав, поспішав до річки. Вже й вона блиснула назустріч сивим склом, як Павлусь звернув у вузеньку вуличку, стрибнув через перелаз і, підійшовши до хати, постукав злегенька у віконце.
Його мабудь ждали, бо зараз же двері рипнули й на по розі став Максим, хлопець трохи старший за Павлуся. Вони були найвірніші товариші, а що вже до рибальства охочі, то таких по всьому селу пошукати.
— Це ти, Павлусю? Вже зібрався? — спитав Максим.
— А тож… Ходім мерщій: на зорі повинна саме риба братись.
Максим не отягався. Він миттю скочив у сіни, забрав свої вудки, і вже вдвох почимчикували вони до річки.
Річка була не дуже широка, — мов бинда вилася в зелених берегах. По берегу було багато очерету, що шепотів якісь таємнії розмови. В однім місцї до самого берега присунулась величезна, довга скеля, немов прибігла води пити. Коло самої води вона пригнулась, вганялася в річку, мов би припічок. Те місце так і звалось — припічком.
Коли хлопці прийшли на припічок, то Павлусь почав лагодити вудки, — а Максим побіг до болота й накопав там
