А на небі сонце вічно
Сходить і заходить, —
Як же, мамо, теє сонце
По-під землю ходить?
Най земля стоїть на морі, —
Де ж оперлось море?
Які ж будуть, моя нене,
Для води опори?
Як земля стоїть по собі
І опір не має?
Скажи мені, моя нене,
Хто її тримає?
І як висить на повітрі
Тяжка така брила?
Не згадаю, не зміркую,
Слаба моя сила! —
Стане нічка. Сходять зорі,
Місяць випливає.
— Звідки світло в синім небі? —
Дівчина питає.
— Чи то слуги божі світять
Свічі восковії?
Чи то сяють так на небі
Люде умерлії?
Чи то зорі, Божі мислі,
Божая дорога?
Чи то, може кожна зірка —
Инший світ у Бога?
Не зміркую, моя нене,
Гадки не згадаю.
Полетіла б, полетіла б,
Силоньки не маю! —
І голубить її ненька,
К серцю пригортає
І милую свою доньку
Правди научає.
Був собі чоловік і мав три сини: двох розумних, а одного дурного. Помер їх батько. Почали вони самі хазяйнувати. То дурний Йося що зробить, то все не так. А старша невістка й каже чоловікові: „Давайте, відділимо дурня, а то через його все хазяйство загине.“
Послухалися брати старшоі невістки та й одділили Йося. Він таки й не сперечався, — що йому дано, те й узяв. Дали йому брати хатку поганеньку, коростявого бичка, кота та батькову ступу — тільки всього й хазяйства.
Не довго ж Йося й хазяїнував, бо зараз вовки десь у лісі бичка ззіли, а кіт із голоду забіг, бо Йосіної хати вже й миші відцуралися. Зостався Йося з самою ступою.
