Ото чує він, що брати кудись на заробітки йдуть, то він і собі до їх:
— Візьміть і мене, — може, що зароблю, а то нічим і хазяйнувати.
Ті може й не хотіли, та вже нема чого робити — взяли. Іде Йося з ними і ступу з собою тягне.
— Нащо ж ти, Йосю, ступу з собою тягнеш? — брати питають. — Адже важко!
— Дак що, шо важко? Це ж батькове добро!
— Дак ти б її дома покинув.
— Еге, дома! Дома ще може хто вкраде, а тут уже вона зо мною буде.
Ну, то й пішли. Ідуть та й ідуть. Тим же братам легко собі, а бідолашний Йося так упрів із своєю ступою, що вже й не підійде.
— Ох, братчики, — каже, — чи скоро будемо відпочивати?
— Еге, — кажуть брати, — ще до вечора далеко!
Так-сяк діждався Йося того вечора. Посідали вони під дубом, хотіли вечеряти. Коли чують, щось іде, стугонить. Вони тоді з переляку повилазили на дуба, і Йося лізе, та ще й ступу за собою тягне, — морочиться, ніяк не зцупить.
— Кинь, дурню, а то не вилізеш із нею!
— Еге, буду я вам батькове добре кидати!..
Бачуть тоді старші брати, що лихо, — помогли йому тую ступу стягти. Аж тут надходять дванадцятеро розбійників. Посідали під тим дубом, почали вечерю варити та грішми ділитись. Тії вже брати старші сидять, а ні пари з уст, — бояться. А Йося ніяк не вдержить ступи, — усе вона йому вниз лізе. То він стиха до братів і шепоче: „Я буду кидати ступу“.
— Не кидай, дурний, бо буде тобі смерть і нам.
— Ой, коли ж мені погано сидіти і важко держати. Я таки її кину.
Та як упустить тую ступу між гілляки, як полетить вона та просто в той казан із кулішем. Як ляпне куліш гарячий, — так усім робійникам очі й позаляпував. Вони з
