Прийшов батько до дому та й переказав дочці нову панову загадку. Дочка мерщій взяла пшона, зварила каші та й каже батькові:
— Оце несіть, тату, до пана, щоб посіяв це пшоно, щоб виросло просо, щоб потовк те просо на пшоно та щоб увечорі й принесли, бо вже курчата пищать.
Знов пішов батько до пана й сказав йому, що дочка загадала.
— Розумна ж твоя дочка. — каже пан. — Ну, скажи їй, щоб ішла вона до мене в гості. Та тільки щоб вона була ні кінна, ні піша, ні йшла, ні їхала, щоб ні з гостинцем, ні без гостинця.
От взяла дочка сіла на собаку верхи, а сама ногами по землі іде — ні кінна, ні піша, ні іде, ні їде. За пазуху взяла кота. Пан, як побачив її, стало йому зависно, що проста дівка, та перехитрила його. І звелів він спустити на неї собак. Собаки на неї як кинуться, а вона мерщій з-за пазухи кота — та й впустила собакам. Собаки й побігли за котом, а вона скорійш на рундук та й стала перед паном.
— Ну, а гостинець же принесла? — питає пан.
— А он, дивіться, утік, і ваші собаки погнались за ним.
Нічого робить панові, — почав її приймати і гостити та одпустив до дому з гостинцем — та не таким, що втік.
Стояла вербонька на дворі,
Спустила вітячко до землі,
Спустила вітячко до долу, —
Ой час пора нам всім до дому.
Вже вітер ворота одчинив,
Вже місяць дорогу освітив.
Добри-вечір тому,
Хто єсть у сім дому:
Старому й малому
Й Богові святому.
